Була в Карпатах. Спілкувалася із гуцулами. Дізналася, що вони такі самі, як про них у книжках пишуть. Хіба — більш справжні. Біля кожного сільського будинку — капличка, розп’яття або зображення Діви Марії. Вітаються “Слава Іссу!- Слава навіки Богу” (чи “Навіки слава Богу” – я весь час плутата…). Навіть один азербайджанець, який все своє свідоме життя був мусульманином, здибався із гуцулкою і тепер теж славить Ісуса, що не може не тішити. Проте віра в Бога тут цілком природньо поєднується із вишуканими елементами перелюбу.
Спілкуємося із поважним паном. Він говорить про те, як колись було добре, і як зараз погано. Ич, молодь розперезалася:
- Ви мені вибачєйте, пишна пані, але я коли молодший був, то мав коханок. Жінки мені не вистачало, – розводить руками, – А тепер що? Я коханок утримував. А зараз ніхто нікого не утримує. Як вони кажуть? Прийшов, трахнув і все?
Інший гуцул (чабан із полонини) чогось почав скаржитися на свою жінку. Мовляв, гарна вона в нього, трьох синів народила, але ревнива до крику.
- А ви їй привід даєте? – питаю.
- Та як вам сказати… не те щоб, але теє-то… якщо трапляються якісь такі катастрофи (дуже влучне слово для позначення статевого акту — В. К.), то вона біжить до мене на полонину і свариться. І звідки знає?! Відчуває чи що… Бо хто б їй сказав… Таке серце має, – бідкається чоловік.
Так я переймалася проблемами гуцулів, а їхня щира віра в Бога і не менш щира віра в те, що мати коханку і не утримувати її — то є більший гріх, ніж мати і утримувати, неабияк зворушила мене. Так само, як і скарги на жінку, яка відчуває “катастрофи”.
Читати далі…